То був літній день

То був звичайний сірий день у сірому світі. Моросив дощ. Люди ішли зі своїми чорними парасольками. Самі ж вони були вбрані у чорні капелюхи, сірі довгі плащі, чорні брюки і чорні туфлі. Люди були похмурими і, втупившись у землю, йшли у своїх справах. Раптом я побачила дівчинку 6-7 років. Вона була одягнута в яскраво- жовтий дощовик, рожеві гумові черевички та небесно-голубі штанці. Стрибала по калюжах, щось радісно наспівуючи собі під ніс. Дівчинка була схожа на сонечко, вона так і сяяла, від неї йшли яскраві промінці. Вона посміхалася і віталася з кожним, але дорослі, заклопотані своїми проблемами, не помічали її. Дівчинка привіталася й до мене, а я посміхнулась у відповідь:

- Привіт!

Раптом і я почала сяяти, мій одяг змінив забарвлення з сіро-чорної гами на кольорову. Тепер на вулиці вже дві сонячні людини. Я, прямуючи далі, віталася з усмішкою до кожного. Незабаром знайшлася людина, яка у відповідь теж засяяла. Тоді ще одна, іще одна, іще одна… І згодом вся вулиця, весь світ засяяв різними барвами і усмішками. Від дощу й суму і сліду не лишилось. Тепер щодня я бачу щастя і усмішки, замість сірих- сірих плям.

Юлія Щепан,
3-Б клас, 2016 рік

ВІТРИЛА ЗА ОБРІЄМ

Гарним сонячним ранком двоє маленьких друзів Петрик і Василько збиралися пасти худобу в полі. Кожному мати дала в дорогу вузлик з їжею. Веселі та щасливі хлопці помчали за своєю худобиною. Нарешті село залишилося десь позаду, і вони вийшли на дорогу, яка вела в широке поле, що переливалося різнобарв’ям польових квітів: ромашок, волошок, вогників, маків. На траві, мов маленькі діаманти, виблискувала роса. Пташки дзвінко щебетали.
     Хлопці сіли на березі річки, яка блакитною стрічкою виблискувала в полі, а корови і коза Рузя почали пастися. Біля Василька ліг його пес Бровко.
     Малі пастухи порозгортали свої вузлики і почали снідати. Після сніданку хлопці бігали, гралися, кидали камінці в річку.
     Сонечко вже піднялося високо і почало припікати. Хлопці забрали свої торбинки з речами, і сіли під старий крислатий дуб, який стояв у полі, неначе велетень. В тіні старого дуба було прохолодно, друзі прилягли і невдовзі заснули.
     Василько розплющив очі від страшного грому і клекоту, сонце закрила чорна хмара. Василько розбудив Петрика. Просто на них мчала татарська орда, немов чорні круки. Татари тягнули їхню худобу, корови жалібно мукали. Коза Рузя тікала від якогось вояка і жахливо мекала. Бровко кинувся на поганина, але той рубанув шаблею, і Бровка не стало. У хлопців широко відкрилися очі від страху. По дорозі від села тягнулася колона зв’язаних односельчан, яких вели татари, а село палало, мов величезна ватра, язики якої сягали неба
     Жінки з дітьми плакали, а юнаки з чоловіками йшли мовчки, і лиця їхні були чорні від горя.
     Наших хлопців також зловили, зв’язали і приєднали до інших бранців.
     Довго бідолашні друзі йшли полями і степами неньки України. Татарва белькотала щось своє, а наші полонені співали сумні пісні про неволю. Так вони прийшли до Чорного моря, де їх посадили на галеру і повезли до самого Стамбулу.
     Море, Чорне море, яке воно безмежне і красиве, як гарно хвилі піднімаються білими гребінцями над блакитною поверхнею! Хлопці зачаровано гляділи на море, на чайок, які граціозно літали і так жалібно кричали. Але не завжди воно було привітне, часто блакитна гладь чорніла і великі хвилі кидали галерою, мов маленькою тріскою. Скільки часу пробули в дорозі, хлопці не знали.
     Якось вранці десь вдалині показалася земля, а невдовзі вони побачили порт. Татарва весело гомоніла. Галера пришвартувалася в порту. Бранців зігнали на берег і повели на невольницький ринок.
     Стамбул для хлопців був дуже незвичайний. Все тут було не так як вдома. Коли їх вели вузькими вулицями, вони весь час дивилися на дивних людей в незвичних одежах та на камяні будови. Їх шлях закінчився на великій площі, де було дуже багато людей, стояв гомін та нестерпно палило сонце. Хлопців підвели до маленького чоловіка в зеленому кафтані. Це, як з’ясувалося, був продавець людей. Їм наказали стояти і не рухатися. Якийсь товстий рудий турок підійшов до Василька. Відкрив йому рот, прицмокнув і почав про щось говорити з продавцем. Василько наш був гарним хлопчиком, з великими карими очима, з густим кучерявим чубом і мав гарну поставу. А Петрик був худенький, білявий з блакитними очима.
     Турок, поторгувавшись з продавцем, витягнув шкіряну торбинку з грошима. Підійшов до Василька і сказав, щоб той ішов з ним. Петрик як побачив, що його товариша забирають, почав плакати. Турок подивився на Петрика, кинув ще кілька монет продавцеві і знаком показав, щоб Петрик ішов з ними.
     Отак вони пройшли містом, петляючи вузькими кам’яними вулицями, поки не підійшли до високих воріт. За ними хлопці побачили гарний двір, який потопав в зелених деревах та гарних квітах і будинок, схожий на палац. То був дім великого візира Гусейна. Хлопців відвели в прибудову, де мешкала прислуга. Після цього Василькові наказали йти на конюшню, а Петрика повели на кухню.
     Через кілька місяців невольницького життя хлопці почали звикати до свого нового дому, важкої роботи та чужої мови і звичаїв.
     Минув час, хлопці підросли, та не могли забути рідну землю, батьків і рідних, своє село.
     Через те, що вони були працьовиті і чесні, їх любили в дворі візира. Отож старий турок вирішив їх навернути до магометанства. Спочатку він покликав Василька, а потім і Петра та почав розказувати, яке чудове життя чекає їх, якщо вони стануть правовірними. Василько подякував Гусейнові і сказав, що він своєї віри не продасть нізащо. Не сподобалися господареві ті слова, і він наказав відвести хлопця на тяжкі роботи і давати йому їсти тільки хліб та воду. Петрик злякався гніву турка і він сказав, що згоден прийняти нову віру.
     Василь не скорився, і відтепер його життя стало ще важчим. Робота цілий день, погана їда та побої за найменшу провину. Петрик вивчив Коран, і став називатися Мустафою. Згодом він став довіреною людиною візира. Через якийсь час він одружився і став батьком. З Василем він вже більше не спілкувався.
     В цей час на Україні почорнілі з горя батьки втратили надію побачити своїх дітей. Та були в хлопців старші брати-козаки, які ще вірили, що знайдуть своїх братів.
     Так сталося, що під час одного з походів козаки захопили в полон сина самого султана і вимагали в замін п’ятсот невільників. Не маючи іншого виходу, султан погодився зробити обмін. Всіх невольників, хто був живий, відвели на пристань, де їх очікував корабель. Василь ішов з іншими невольниками до корабля. Раптом неподалік побачив знайому постать. Їх погляди зустрілися. Це був Петро-Мустафа. Він мовчки опустив очі, і Василеві здалося, що він заплакав. Та ззаду його штовхали до трапу і постать товариша зникла серед юрби.
     Корабель відпливав на північ. На пристані все ще стояв Петро-Мустафа і дивився вслід. Вітрила поступово зникали за обрієм, і хвиля туги охопила його. Було у нього все: багатство, дружини, діти, але все він би віддав, щоб повернутися до рідної хати, обійняти своїх стареньких батьків, зайти до сільської церкви, побачити свою рідну неньку Україну. Чайки кружляли над морем і співали сумну пісню про рідну землю і про втрачену віру батьків, від яких він відцурався.
     Не міг він більше повернутися до рідної хати, обійняти батьків, побачити свою Україну. Чайки літали над морем і їх стогін був про втрачену віру і Батьківщину від яких він відцурався.

Снікерс,
11 років